Лица Каменца

Одна історія несамовитої закоханості

Людмила Олена

Загорітись ідеєю настільки, щоб вона сама бігла чимдуж назустріч... Пробували? А у мене вийшло Напередодні, ввечері, так нестримно закортіло мені стріти з шаленим блиском в очах двійко закоханих, що не могло моє бажання бути проігнорованим!.. Наступного ж дня, гуляючи парком і випадково звівши очі догори на собор Олександра Невського, мої ноги самі по собі зупинились, зачекали хвилину і повернули у їхній бік. Зовсім не знітившись, здається, навіть зраділа моїй появі дівчина. Своїм промінням радості вона обеззброїла не лише фотографа та друзів, але й нас — принагідних перехожих, які при одному спогаді про цю пару тепер удоволено посміхаються теж. Це ж був спекотний день їхнього повінчаного щастя і першого кроку у сімейне життя...

У 2002-му я прийшла працювати в університет викладачем. І Артем вступив у тому ж році на перший курс. Так сталось, що я читала в нього пари — такого собі чарівного, розумного хлопця. Ну, звичайно, я на нього не звертала уваги, бо ж є певні рамки між викладачем і студентом. Після закінчення університету Артем почав працювати лаборантом і ми вперше почали спілкуватись як колеги. Але й тоді ми лише товаришували, знайшлися спільні інтереси — ми обидвоє цікавимось оптикою, любимо фотографувати. І Артем почав закохуватися: трішки тоді, трішки тоді, трішки тоді... Почуття накопичилися і вибухнули в освідченні А у мене шок: як, сім років різниці у віці, що колеги скажуть? Я довгий час думала, можливо, це й не було довго, але для нього чекання було нестерпним, як він каже Тижні два. І через півтора місяці ми повінчались. Поки що не розписані, але це для нас не головне.