Лица Каменца

Людмила

Наталка Одна історія несамовитої закоханості

А й справді, скільки ще недоопрацьовано в нашому місті. Кам'янчани скаржаться на стан доріг, підвищення цін, пенсійні реформи..., а туристів все частіше гостинно вітають стіни фортифікаційної споруди. Мандрівці захоплюються, насолоджуються, шанують наші сторічні вулиці та пам'ятки, а ми, складається враження, й не помічаємо їх, байдуже проходимо повз те, що насправді Прекрасне. І не винні мальовничі краєвиди у тому, що більше не зворушують нашого ока. Невже іноземці більше кохають нашу "квітку на камені", аніж ми, її жителі? Адже мандрівники не задовільняються лише першим побаченням із містом-легендою, а й повертаються сюди з онуками.

— Люблю Кам'янець, але зовсім нікуди сходити на відпочинок. Не кажу зараз про кав'ярні, ресторани та бари — це не відпочинок, а висмоктування грошей. Люди вмудряються виїжджати за місто, до річки, позасмагати. Але як бути тим, в кого немає автівки? А автобуси або зовсім не курсують, або до якихось сіл, звідки потрібно ще кілометрів зо п'ять пройти туди і назад. Кажу ж, не відпочинеш у нас.

У 70-их роках, коли я ще пацанкою була, на Смотричі функціонував пляж. Та й жило там більше населення, будинки були по два боки річки. Перетнувши дамбу, сходинки вели нагору. Завжди ними виходила у парк Старого міста: стежки були окультурені, розчищені. І так до Руських доходила. Вихідного дня люди могли на тому пляжі позасмагати, поплавати, покататись на човні — станція човникова була. З дітьми? Будь ласка, також. І захід був чудовий, піщаний. Хлопці стрибали з дамби. Значить, глибина дозволяла, бо ж на мілке не "сіганеш". А річки не стало, то й пляж закрився. Яка вона зараз? Жаби подихають, не те, що люди.

По всьому місту, пам'ятаю, стояли возики з морозивом — ну, як в старих фільмах (авт., ріжки з різнокольоровими кульками морозива) та автомати з газованою водою, сітро... Добре було...