Лица Каменца

Володимир

Любов Ірина. Монолог душі

У місті я живу від народження, але більше 20 років — за переїздом, на Жовтневому. І хоч багато змін сталося за ці роки, район наш завжди чомусь потерпав від транспортного сполучення. Раніше, до незалежності України, швидше можна було дійти до центру пішки, ніж діждатися державного маршрутного автобуса. А зараз жителі с. Жовтневе, як мани небесної, чекають маршрутку за №9. Серце радіє, коли на маршруті кілька авто. Жителям інших районів важко, певно, уявити, щоб не було сполучення на Мікрорайон чи Руські фільварки, залізнодорожний вокзал чи Старе місто. А от коли у нас на маршруті одна "дев'ятка" і чекаєш її близько години, у кращому випадку 40 хвилин, то уже й настрою немає ні до чого. Є дні, коли й жодної маршрутки немає. Доводиться просити водіїв сільських автобусів або сподіватися на маршрутку за №18, яка вміщає чи не 50 осіб. А добиратися треба усім, тому й мовчать.

Думаю, з жахом усі жителі нашого району чекають вересня, коли потік машин збільшується, утворюючи довжелезну "пробку" уже з восьмої години ранку. Було б чудово, якби влада прислухалася до прохання і забезпечила сумнозвісне перехрестя регулювальником у час пік, щоб люди вчасно потрапляли на роботу чи навчання.